Тексты песен Вежа Хмар

Ніч мовчки впала на коліна Та й прихилилась до землі. І я завмерла мов стеблина Забута, згублена в імлі. Ніч почала молитись тихо Святити місяцем хрести. Зганяла наче вроки лихо, Біду благала

Бігла, бігла маленька дівчинка, А за нею русалочка. - Ой, послухай мене, мала панночко! Загадаю тобі три загадочки. Як вгадаєш - до батька пущу, Не вгадаєш - до себе візьму. Ой, що росте без ко

Ой, чи то я Ледо, Ой, чи то я Ладо, Аж на мене з неба Бiлий лебiдь впада. Пада вiн та й пада, Пада до упаду, Ой, на Леду бiлу, Ой, на бiлу Ладу. Ой, чи пiнна Ледо, Ой, чи панно Ладо, Аж

Брате мiй, вовче, Сестро калино, От i по нас Западають снiги. Стукають в хату З неба i глини Друзi, пройдисвiти I вороги. Хто нас почує, Хто нас покличе, Хто поведе По останнiй межi?

Тремтіли коні на стерні, В тумані сивім. У старовинному вбранні Ти йшла на сиглін. У плесі ніби у душі, Ховала небо. Із двох ущелин два вужі Повзли до тебе. Затамувала страх і біль... Письмо

Вона бачить Дивнi сни Вона мрiє Про часи Минули й майбутнi Дзеркало Сухе латаття Пил з дороги I багаття Допоможуть їй Спiви, шепiт, Краплi кровi Мiсяць повний Око долi Чаклує вночи

Обрій - вирій. Видноколо. Видноколо - небокрай. Мріє-марить темний вітер Про свою печаль. - Ой, чи доля, чи недоля? Поталанить вмерти в полі? Поталанить вмерти в полі? Впасти в землекрай?

Добрий ранок, моя одинокосте, Холод холоду, тиша тиш. Циклопiчною одноокiстю Небо дивиться на Париж. Моя муко, ти ходиш по гранi. Вчора був я - король королiв, А сьогоднi попiл згорання Осiд

Десь є біла вежа, Біла вежа, де хмари мешкають. Звідти виходять – дощі виводять. Звідти виходять – туди й повертаються. Спати лягають, туманом гойдають Світ. За небокраєм біла вежа. Біла вежа,

Далі одведи біди, доля Далi - в край води Де була біда ляже вода Переболить Убiжить вода - стану чиста Течiя дзвенить.

Доля ходить тихо Заглядає у вiкна Скляним намистом Сипле на мости. Я йду слідом За долею слiдом Скляне намисто Тримаю у руцi. Загубилась я мiж свiтами Загубилась мiж берегами Загубилась

Сонце, зоря, Попiл, поля. Птахи не летять – Весни не буде! Ми з тобою удвох Як вiтер. Ми з тобою Помандруєм свiтом, Знайдем лелеку, Голуба, крука, Знайдем весну За квiтом. Мiсяць, гор

Вечiр - мисливець, Пiдстрелене сонце Несе у сiрому ягдташi. Тягнуться хмари - Скривавленi крила. По травах, По обрiю, По душi. Уже сутенiє, Туман каламутно Клубочится в синiх ярах. В такi

Вовки у зграї - природньо, звичайно. Очі зеленими зорями в хащі. Вовки у зграї - володарі лісу. Жах навівають, виють у степу. Вовки у зграї - могутньо і страшно. Уберегтись від зубів неможливо.

Мить, як блискавка небо розтрощило, Сонце і хмари зникли в темрявi, Крила димнi як павутіння, Тінню легкою лягають повільно на гори і доли. Змiй вогняний виринає з пластів Стародавніх твої

До червоного коханння Я востаннє повернусь, Жарким полум’ям світання, Біль тамуючи, нап’юсь. Червоніють квіти крові, Сонце сходить з-за гори. Від любові до любові Маків озеро горить. Вогонь

Чорна вода господине! Бажала я бути сильною, Та сила моя втомилася, До того як народилася. Чорна, чорна, чорна вода, Віддай силу, віддай вроду, Віддай щастя, віддай мрії, Віддай спокій, темн

Вороне-брате, вороне-сину, Стань на крила - злети до хмари! Там, де небо, дочку побачиш. Вмерла дитина, без мами плаче. Вороне чорний, брате, друже, Дай їй, як іграшку, мою душу! Вітер кричить!

Бiле - бiле - бiле поле, Чорний гомiн вороння. Посiдало та й замрiялось Про убитого коня. Скаче кiнь, копитом цокає, Тонко вухами пряде. Ще ви, чорнi, передохнете, Доки кiнь цей упаде.

Шелестить трава з ранку до ночі: - Ой, зміє-гадюко, бережи очі! Вечір дзвінкий, легки кроки. Отрута безсила, хоч боси ноги. Голка гостра, нитка сувора. Кістка жовта, очі були чорні. Сила гадюки

Я знаю, від чого я гину. В годину крикливу й глуху Я крові чужої краплину Не злижу, як звір на снігу. Коли я прощаюся з вами, Сухі облизавши вуста, Сповитими матір’ю снами Душа моя зла зароста

Сину мій, господарю мій!.. Ідеш ти вже в далеку дорогу. На кого ж ти мене покидаєшь?!. Сину мій, соколе мій!.. А хто ж тепер твоє господарство буде доглядати?! Хто ж мені пораду дасть?.. Соколе

Погасли кострища стоянок, У землю пiшли племена. Забрали в холоднi кургани Сокири, мечi й письмена. Стьмянiли браслети i гребнi, Розпались намиста разки, Що їх одягали древнi Смаглявi юнi жiнк

Вiтер шумiв, А менi здавалось - Дощ. Вiтер гуляв, А я думала - Небо гуде. Тiльки земля, Та посiчений пил Пирогощ. Тiльки шляхи, Що зi спрагою Просять тебе. Дай менi води, Дай менi бiгти

Я пiшла на дно. Надi мною свинцевi води. Тихi привиди верб Обмивають стежку з колiн. Захлинулась i впала, Як розгойданий сполох свободи. Як з нiмоi дзвiнницi Обрiзаний ворогом дзвiн. Я вг

Народила мать-природа на початку березня Оберiг домiвки-хати Чи якогось телепня Вiн створив власний свiт I себе поставив богом Береже святий порiг I пишається порогом Поважають чаклуна З

Ой у синьому морi, У безкрайнiй водi Там де неба нема, Де немає землi. Стоїть явiр молодий Стоїть явiр стрункий. Iз корiнням мiцним Iз гiллям чарiвним. Ой на яворi тому Сидять три птахи.

Край землі, засипана снігом, з льоду й води, Жінка біла хижо стоїть. Їй і досі люди носять жертви - До легких рук вкладають мертвих: - У небо зведи! Посмішка злая: - Я лише граю, як може - злет

Там на горі тури орали, красну рожу сіяли. Красна рожа не зійшла. Там дівка стояла. Коло синього моря безребра овечка стояла. Край червоного моря червоний камінь лежить. Де сонце ходить, там

Птицi зеленi у пiзню пору Спати злетiлись на свiжий поруб. Тихо сiли на жовту глицю Птицi зеленi, зеленi птицi. Крилами били, пера губили, Голови сизi низько хилили. Пнi навкруги - їхнi родич

Гори тремтять я падаю, Горить земля за моїм слідом. Старі поля родять ярою. Стала земля зеленим колом. З неба дощі каменем котяться, Я на шляху тамую крок, Стала земля відблиском місяця, Горит

Яснее сонечко - велич-краса. Хмари розвіяло, кров запікло. Любощі-милощі, птахи прокинулись. Соколи, ластівки... Віщує зозуленька: раз, два, три, п’ять. Дівчинка, дівка - роки летять. Яснеє сон

Стиглим зіллям, димом сизим Стихла пісня. Ночі крила Затулили, застелили ліс. Закривавили, забили Дві вовчиці, хижі, сирі, Струнких олениць. Мертвих кинули на плечі, На вівтар знесли. До зорі

Над бурхливою водою Тихо птахи закружили I пташиним дивним танком Хвилi тi приворожили. Хвилi тихо уляглися Iз води пiднявся камiнь Бiлий камiнь – око свiту На нього птахи злiтають. Опуст

Те найменше звіря, Що в смереках проскаче, Та найменша зоря, Що на сіні заплаче, Те найменше маля, Що хлюпоче в потоці, Та найменша земля З порошинкою в оці Врятували б мене, Та замкнуло всі

Наче підкошена впала на стелю Край урвища темно-червона зоря. Відірване з неба підстрелене серце За обрій з важкої утоми схиля. Ніч, наче шовкове плаття, Ніжно мене обійма. Озеро, вбране у біле

Промінь на вирість Крізь звалище тіней. Висушить сірість І в злото одіне. Першу із ряду Коханку у глині Глека для яду Замісить на слині. Свічки мумію Гнотом прохромить. Звистим змієм Завис

Я крокую зимами, Крижанiє подих мiй, I рiка. Кроком чуйним мiряю Часу повну течiю Крiзь вiка. Я крокую веснами. Все чого торкаюсь я, Розквiта Я мандрую чарами Нiжними жiночими, Як свята.

З дерева вийде В дерево ввiйде Дух Листям зеленим Старою корою Дух Вовком хижим Сiрою мишею Дух Вирiю страж Лicу хазяїн Дух

Сріблом плесо розійшлося. Повний місяць - чисте злото. Шкаралупа з неба світить Попід ноги. Ген - болото. Йде, танцює дика діва. Слід у слід по ній - лисиця. На воді круги пускає, Не вгрузає

Лисячi очi, ведмежi вуха, Посмiшка сiрого кошеня, У дзеркала стою, на себе дивлюся - Бачу зображення - то вже не я. Там хижi iкла, За шклом кришталевим Живе рiзная звiрина. Побачу духа - Себе

Мати Ніч простягла крила - чорні, чорнi. Крила тінню вкрили землю. Місяць повний Проглядає кріз залізні - пера Нічки. Вітер подихом важким - гасить свічки. Мiсяць вийшов, зорю кличе. Хвороби з

У червонi пелюстки Одягаються сни У зеленi листи Взуваються сни Ходять по свiту Краплини бiлi Падають з крил В очи - засинай Сни ведуть за собою В мiсто, де немає болю Де немає слiз та

В дерев’яних млинів Ті повітряни руки, То є крила, Підрізані гострим сталевим ножем. І прикуті до волі, До темно-зеленої луки, Вони прагнуть до неба, Змиваючи сльози дощем. Вони журно скрегоч

Болять невиболені болі. Вже котрий раз сади цвіли. Не вірте, що у чистім полі Могили житом поросли. Ой, швидше з каменя повстане Налите тугою зерно, Ніж через сльози, кров і рани Свій колос ви

Чути нікого, прозорість навколо, Але хтось на сопілці грає, Немов у танок закликає. Щасливі дівочі співи З усіх боків оточили. Красу відчуваєш, захоплений звуком. Жах передбачаєш серцевим стуко

Я дивлюся на сонце, Я дивлюся на мiсяць, Повний мiсяць. Я танцюю по колу. Коло - це око Людськоi долi. Там людське минуле, Там людське майбутнє. Але око закрите. Викликаю вiтер, Я хапаю в

Іду - немов траву чиюсь толочу Некошену. Не погляд і не зойк З гущавини. Та озирнутись хочу, Поглянути на слід бодай разок. Не видно сліду, не крадуться тіні, Ніхто не скочить і – по рукоять!..

Луна, голос луна. Кличе, кличе з собою. Вдягну, пiр’я вдягну. Змахну, крилами змахну. Полечу, за голосом полечу. Впаду - дощем. Зiйду - травой. Злечу - птицею. Крилами змахну, Впаду зранена,

Струмiнь болю – Палаючий шлях, Час зупинився, сльози в очах. Тiло бiль рве на шматки I розкидає кривавi рештки. На сiрому тлi занiмiлого свiту Сполохи крику – червонi нитки. Вiчнiсть всмiхаєть

Дикий голуб у надвечiр’я Невблагано i глухо воркоче. Мов над мудрим i давнiм повiр’ям Вiн чаклує в чеканнi ночi. А навколо така прозорiсть – Неприхована i вiдверта. I я бачу: виходять зорi Чер

Дівчина з волоссям Кольору попілу Плаче, плаче Під пилом сірим. Дівчина з волоссям Кольору горю Плаче, плаче, Плаче в могилі. “Нагодуй мене! Напої мене! Пограй зі мною! Заспівай мені Пісн

Iз подолу та й до долу - Пада, пада. Народила ось дитину - Мертва врода. Не в родину - в домовину - Пiшла, пiшла. Народила я дитину Iз подолу у могилу, Iз подолу у дiброву, Закотилась в чорн

Легкий струмочок повiтря Цiлує моє обличчя I я всерединi вiдчуваю, Що теж повiтрям стану. Тим, що зимою гойдає квiти, Тим, що спiває у скелях з вiтром, Тим, що день колисає, Коли нiч на земл

Руку йому подала - Бере твою руку. Ворожить тобі - Говорить тобі на руці. Лихе віщування тече З холодного звуку. Срібно зміється, Стиснуте в кулаці. В гніві кидаєш потік На скелі, на берди -

Нема Нiкого й нiчого нема На шляху нiкого нема Крiм вороння I сiрого пилу Пилу з могили А могила чия? Дитини малої Що не жила не спала не їла не пила Нема Нiкого й нiчого нема На шляху

Райдуга-дуга, Як прийде ранок, То зiйди з небес Та на мiй ганок - Стрiнемо зорю Пiсля темноi нiчки, Запалю свiчки - Згадаю мертвих. Як впаде згори Зiрка перша, Коси розпущу, Згадаю мертв

Хвиля до хвилi Пiна до пiни Вiтер до вiтру Вода до води Сiль до солi Перли до перлiв В морi царює Риба День згасає У море пирнає Його ковтає Риба Нiч вiдквiтає У морi зникає Її ко

Хвиля за хвилею Тихо йде. Важка вода бiль несе. В пiнi бiлiй гiрких хвиль Кружляють мовчки тiнi риб. Хвилi, хвилi, що ви бачили Там на днi, там на днi? Риби, риби, що ви бачили В глибинi, в г

Рiчка бiжить Вода шумить Рiчка спiває Вода закликає - Пiдiйди! Русалчини очi у тiй водi Русалчини коси у тiй водi Русалчини сльози у тiй водi Русалчини спiви: “Пiдiйди! Пiдiйди!” Вода ше

Образи - образи, кривди - спогади Важкими краплями в пам’ять падають. Чорним золотом серце повниться, Спалахне вогонь - не врятується Ніхто! Не врятується ніхто! Від вогненої жінки не врятуєтьс

Скотилося сонечко, Стежка самотньості Мене покликала Голосом тихим. Крок - і закапали сльози. Крок - і закапала кров. Серденько вирване, В темряву вкинуте. По стежці крокую, Самотняя. Триво

Скроні - у долонях, За плечима – світ. А на тих-то скронях – Вже померхлий цвіт. Скільки дум щоденних В серці запіклось! Скільки мрій численних Билось – не збулось Світе, милий світе, Що зі

Важким простирадлом обгорнуло. В вологий ліс затягнуло. Обличчя вкрило туманом. Крику не чуть. Сірий шлях. Купа каміння. Мерці оточили - не мають облич. - Ми крадемо живих. - В нас немає облич

Я - стерня. Я не тiльки колюсь. Я - стерня. Я на небо дивлюсь. I здається менi, Що з моєї легкоi руки, Ген не зорi квiтуть, А бринять колоски. I здається менi, Що з моєї важкоi руки, Вi

Сонце сідає за обрій мрій. День поступається місцем ночі. Ніч - володарка всіх стихій. Злам буття відбивається в ночі. Так збирайтесь навколо ночі, Мрії, чари, магічні сни. Тільки ніч здійснить

Чорна - земля. Чорна - стежка. Йду по стежці - мертва. В землю - йду в землю. Загинула! Молода! Молода загинула, світ цей кинула. З землі вийшла - в землю пішла. Чорна - стежка. Тихі - кроки.

Село. Городи понад лiсом, I тиша, Майже нежива. Дерева є У тому лiсi, Де церкви Просто не бува. I п’єш не сiк, А кров берези, I небеса Вже замалi. Якщо колись Ходив по лезу, То вже не

Тиша, настояна тиша. Чуть, як росте трава. Тиша мене колише I колискову спiва. Чом же у мiсяць повен Бачу вiтрила бур? Вплiтаюсь у тишi човен, Наче бiкфордiв шнур.

Як нестримно пророста Свята наївна простота. Її не сiють - тiльки топчуть, I не голублять, тiльки косять. Вона ж, поглянь, не м’яте клоччя, А леза жилавi пiдносить. I каже всiм: «Мене не вбити.

Заніміла... Від сльоз знесилена, очі закрила. Руками тонкими вуста затулила. Почорніла... Коси одтявши, свічку запалила. Темною хусткою голову вкрила. Скам’яніла... Дзеркала простирадлами вкри

Мряка! Мряка! Важко дихати! Темрява волога стискає груди. Мертва, мертва - важко повірити, Та долю не зміниш - я вже не з людьми. Хвилі, хвилі - сирі, свинцеві - Тіло моє перегортають. Вода, во

Мертвим деревом стоїть, Тінню чорною летить. Простирадлом обгорта, В темний танок заклика. Хто вона? Ніченька. На шляху каменем лежить, Звіром хижим біжить. Пісню ніжну співа, В темний танок

По осені грають чуже весілля, А музика ніжна на світло тінню. Мовчання. Нема для розмови слів. Життя нав’язало тугих вузлів. Весілля, ой грають чуже весілля. Каменем крила упали в безсиллі. Ціл

Що залишається? Мальва хитається. Коник сюркоче. Камiнь росте. От i відлуння За серце хапається: Буде – не буде, Пусте – не пусте? Круча, багаття I небо незаймане. Сива жарина У сiрiй